Відколи ми дізналися, що наш Дмитрик не такий як усі, ми робили все можливе, аби допомогти йому. Чоловік працює на державній роботі, я також ніколи не сиділа склавши руки. Дякувати Богу, ми живемо зі свекрухою, яка завжди нам допомагає. Так, було важко, я працювала у Львові, а до нашого села це не близько, тому поки приїхала – вже й ніч, а зранку знову на роботу. Всі ми розуміли, що так довго тривати не може

ІНШЕ…

Не збагну, чому саме так в житті.

Живемо ми в чудовому селі на Львівщині. З чоловіком виховуємо двох синочків, старшенький у нас дитина з особливими потребами. Та скажу одразу ж, що ми не покладаємо рук, і робимо для нього все можливе й не можливе. Він досягнув неабияких результатів і ми пишаємось нашим хлопчиком.

Та мова не про це, а про людську заздрість, яка не дає нормально жити, працювати, відпочивати.

Відколи ми дізналися, що наш Дмитрик не такий як усі, ми робили все можливе, аби допомогти йому. Чоловік працює на державній роботі, я також ніколи не сиділа склавши руки. Дякувати Богу, ми живемо зі свекрухою, яка завжди нам допомагає з хлопчиками. Так, було важко, я працювала у Львові, а до нашого села це не близько, тому поки приїхала – вже й ніч, а зранку знову на роботу.

Всі ми розуміли, що так довго тривати не може. Дітям, а особливо Дмитрику потрібна мама дома, але і гроші нам потрібні, на лікування кожного місяця йде чимала сума.

Так склалися обставини, що доля мене звела із людиною, яка повірила в мене. Вона на той час була власником крамниці у Львові, де продавалися канцелярські приладдя. Навіть в той час, коли я сама в себе не вірила, вона наполягала на протилежному і не дарма.

Зараз у нас з чоловіком невеличкий магазинчик в селі, а головне біля дому, тому часу для хлопчиків з’явилось більше. Ні, ми не заробляємо мільйони, та жити стало краще.

Все було б добре, та всі навкруги нам заздрять. Сусіди, які все життя поруч, і бачать з самого початку наше горе, готові на будь яку, але дурницю. Не буду описувати, які капості вони нам робили і продовжують робити.

Просто не розумію, ЧОМУ до нас таке ставлення. Живемо ми в звичайнісінькому будинку, ми не шикуємо, а лише хочемо допомогти своєму синочку, щоб йому було легше жити на цьому світі. Мовчу вже й про те, скільки зусиль ми приклали, щоб відкрити цей магазинчик.

Я хочу, щоб мені дали можливість нормально жити, а не при найменшій можливості вставляли палки в колеса.

Я б з радістю віддала все, що нажила за цей час, лише б мої діти були здорові та щасливі.

Люди, схаменіться. У вас теж є діти, внуки і одному Богу відомо, що чекає вас попереду!

Миру та добра вам, дорогі мої!

Фото ілюстративне – pixabay

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Добавить комментарий