Заміж Люба зібралася в 55 років, коли вже дітей від першого шлюбу виростила і допомогла їм. Потім зустріла Вадима, свого ровесника, чоловік теж самотній вже багато років. Вирішили одружитися. Дітям б порадіти за маму, але ні 

ІНШЕ…

Минулого тижня мені зателефонувала давня приятелька, ми говорили спочатку про життя, про справи, а потім Лариса мені каже:

– Уявляєш, Люба заміж зібралася, діти її не знають, що й думати. Ну зрозуміло, що особисте життя влаштувати хочеться, але не в 55 ж років йти під вінець. А вона ще й вирішила робити все з урочистою реєстрацією, рестораном і весільною подорожжю.

Сама Лариса була давно заміжня, більше 30 років вже у шлюбі. Чоловік їй дістався не найкращий, і в чарку заглядав, і часто не працював, вона все життя звикла сама все тягнути, але жила: чого людей смішити? Тому в її очах майбутнє одруження нашої спільної знайомої Люби виглядало дуже дивним. Але я Любу прекрасно розумію і підтримую.

– Я все життя одна, – говорить Люба, – дітей піднімала, не до особистого життя було. Не до себе, а, може, не зустрівся мені раніше той, за кого хотіла б знову заміж вийти. Можу я хоч на старості років пожити для себе?

Люба вийшла заміж в далекій юності, як більшість ровесниць. У 19 років здавалося, що інакше пізно, тоді традиція була рано сім’ю створювати. У 21 році Люби народилася дочка, в 25 з’явився на світ син. А в 27 вона несподівано розлучилася з чоловіком. Ну це для нас несподівано, а для неї – цілком закономірно.

– Він вважав, що чоловік служить для прикраси будинку, – згадує Люба, – тоді часи важкі були, згодна. Але інші якось трималися. У нас діти були, а йому – байдуже до них.

А Люба впряглася по повній: на двох роботах працювала, намагалася втриматися на плаву. І втрималася. Практично без участі колишнього чоловіка, з яким і аліменти платити було ні з чого, і брати участь у вихованні дітей не хотілося.

При таких умовах якось не до особистого життя було жінці. Так і жила для дітей багато років. А потім дочка заміж вийшла, та народила через рік, Люба носилася: допомагала, сиділа з онуками, давала грошей на сплату кредиту за квартиру. А потім син одружився і привів дружину в будинок. Чотири роки з невісткою прожили у Люби, до самого виходу дружини сина з декрету, коли змогли теж квартиру взяти в кредит.

А потім у дочки народилася друга дитина, знову няньчила, доглядала, сиділа.

– Хто допоможе, якщо не я, – говорила жінка, знову забувши про себе, а потім озирнулася одного разу: тиша навкруги. Діти не дзвонять, допомоги не просять, встали, нарешті, на свої ноги. І з інтересів тільки робота.

– Що мені залишалося? – каже. – Лізти в життя дочки або невістки з своїми порадами? Я зайнялася собою. Потім зустріла Вадима, чоловік мій ровесник, теж самотній вже багато років. Вирішили одружитися. Дітям б порадіти за маму, але ні – засудили.

– Могли б вже просто зійтися і жити разом, – сказала дочка, – що людей смішити? Ти ще сукню білу одягни і фату на голову начепи.

– Ну, мам, ти даєш, – сказав син, коли Люба запросила його на торжество, – а чи не на квартирку твій благовірний зазіхнув? Інакше навіщо йому одружуватися з тобою?

Тобто діти відразу відмовили матері і в праві вирішувати за себе особисті питання, і в праві любити і бути коханою, і в праві влаштувати торжество. Пізно. Запиши себе в бабусі і доживай. А доживати рано ще, пожити хочеться.

І зазіхнув Вадим Романович не на квартиру, вона у нього і у самого є, а дітей немає. А ось право розпорядитися своїм життям є. Невід’ємне. І воно, це право є в будь-якому віці.

Особисто знаю історію, коли одружилися ще старші люди. Йому 78, їй 68. І весілля було. А щоб діти в користі не звинувачували, молоді просто дарчі написали на квартири, з правом довічного їх власного проживання. І живуть, до речі, вже 8 років. У повній згоді і радості.

Тому що не буває пізно. Буває нема за кого, буває нема часу, буває не треба. І ще бувають діти, які думають лише про себе, яким віддано все, що тільки можна. А тепер вони відмовляють батькам у праві на щастя. Незаслужено і несправедливо.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Добавить комментарий