Пісні макарони на сніданок, обід і вечерю, з солодким чаєм. Син ходить в осінніх черевиках, скоро морози, потрібно обов’язково купити йому зимові чоботи з решти грошей. Про який день народження можна було говорити? Сівши знову за стіл, жінка заплакала. Хтось ззаду підійшов і погладив її по волоссю

ЦІКАВО

—Мамочко! Я придумала подарунок на свій день народження! — Леся забігла на кухню, не роззувшись.

Мама сиділа і щось рахувала, вписуючи в зошит цифри і перебираючи дріб’язок з гаманця. Жінка обернулася на голос доньки і насупилася.

— По-перше, роззуйся, по-друге, йди мий руки.

— А по-третє, у мене скоро день народження!

— Доню, ми не будемо святкувати його в цьому році, вибач…

Леся скривила губи, готуючись заплакати.

— Як не будемо святкувати? Я вже запросила подружок і сказала, що ти спечеш медівник і подарунок вже вибрала — нову курточку! Ну, мамо, як так можна? Ти що, мене зовсім-зовсім не любиш? А як же мій подарунок?!

Жінка втомлено потерла чоло.

— Мила, потерпи трохи, зарплату знову затримують, татові не виплатили теж, Віті потрібні зимові чоботи…

— У вас ніколи грошей немає! Ніколи! Всім дівчаткам з класу дарують щось на день народження, а мені — нічого! Що я їм скажу тепер, наді мною сміятимуться, — розмазуючи сльози по щоках заревіла Леся і вибігла з кухні, почувся звук дверей, що закриваються.

Леся закрилася у себе в кімнаті. Мама встала і почала підігрівати пісні макарони. Йшов дев’яносто четвертий рік. Заводи закривалися одні за одним, ті, які ще працювали, не виплачували зарплату по кілька місяців, іноді працівникам підкидаючи подачки, у вигляді продуктів харчування в рахунок зарплати за завищеною ціною. Люди брали, а що робити? Ось і нещодавно на заводі, де працювали батьки Лесі і Віті дали по мішку макаронів і цукру. Пісні макарони на сніданок, обід і вечерю, з солодким чаєм. Син ходить в осінніх черевиках, скоро морози, потрібно обов’язково купити йому зимові чоботи з решти грошей. Про який день народження можна було говорити? Сівши знову за стіл, жінка заплакала. Хтось ззаду підійшов і погладив її по волоссю.

— Мам, ти чого?

— Вітю, ти прийшов, йди поїж, макарони на плиті.

Старший син присів поруч з матір’ю:

— Леся довела? Чую, як голосить.

— Так, хоче день народження, подружок покликала…

— Я поговорю з нею.

— Не треба, вона має рацію! Адже це її свято, звичайно, вона засмутилася.

— Леся не маленька вже, пора дорослішати, — на кухню зайшов батько сімейства.

— Але, тату, це ж її день народження.

— Вибирай, тобі зимові чоботи чи влаштуємо Лесі свято, га? — стукнув по столу кулаком чоловік. Вітя твердо подивився на батька:

— Нехай у Лесі буде свято. Вона маленька ще, а я дорослий, доходжу в черевиках.

Батьки перезирнулися і кожен відвернувся в різні боки. Лесю обрадували, сказавши, що свято буде і вона може запрошувати подружок. Вискнувши від радості, дівчинка повисла на шиї у батька і розцілувала маму в щоки, не звернувши уваги, як та крадькома дивилася на старі осінні черевики сина.

Леся кілька тижнів вже ходила на ринок і дивилася на курточку, ось і цього разу прийшла:

— Скоро я тебе куплю, — сказала дівчинка.

— Батьків переконала? — запитала з посмішкою продавщиця, Леся кивнула і, попрощавшись, втекла.

День народження був першого грудня, а двадцять дев’ятого листопада розпочалася справжня зима. Леся з подругами, як тільки закінчувалися уроки, вибігали на подвір’я, ліпити сніговика, кататися на санках.

— Лесю, а чому твій брат не виходить гуляти? — запитала якось подруга дівчинку, та невизначено знизала плечима.

— Звідки я знаю? Не хоче, напевно.

Прийшовши ввечері додому вся в снігу, обтрушуючись від його залишків в коридорі, Леся поглядом вперлася в черевики брата. Щось кольнуло у дівчинки у середині на секунду.

— Мамо, чаю хочу! — роздягнувшись, вона побігла на кухню. — Там такий мороз!!! Снігу купа, Вітько, а ти чому не гуляєш?

Запитала вона брата, який читав книгу за столом.

— Не хочу, холодно.

— Ех ти, змерзлюк, — засміялася Леся.

— Мамо, бабуся сказала, що подарує мені гроші на день народження, і подружкам я замовила гроші, мені як раз вистачить на нову курточку!

Мама швидко глянула на сина, той, не моргнувши оком, сьорбаючи гарячий чай, продовжував читати.

На наступний ранок діти вийшли в школу.

— Вітю, тримай! — хлопчик обернувся і йому в шапку прилетіла сніжка.

— Вітю, час є, давай пограємо трохи! — просила дівчинка брата, намагаючись його наздогнати. В очі кинулися чорні черевики, які так безглуздо виглядали серед білого снігу. Вітя ішов швидко до школи, іноді провалюючись в сніг і тоді зупинявся, витрушуючи його з взуття. Леся забарилася на крок, невідоме раніше відчуття прокидалося в дівчинці, немов проліски ранньою весною.

«…Віті потрібні зимові чоботи.. У вас ніколи грошей немає!… Вітю, ти чому не гуляєш?…»- промайнуло в голові дівчинки і вона важко видихнула. — «Але ж, це моє свято і мій подарунок…».

Перше грудня почалося з запаморочливого запаху від маминого медівника. З самого ранку Лесю почали вітати, спочатку батьки, потім брат, потім прийшли бабуся з дідусем, як і обіцяли подарували гроші, трохи грошей подарували і подружки.

— Тобі вистачає на курточку? — посміхнулася мама ввечері, зайшовши перед сном до Лесі.

— Мені вистачає грошей на подарунок, — відповіла дівчинка. Наступного ранку побігли з подругою на ринок, Леся зібрала всі подаровані гроші. Вони підійшли до прилавка, де висіла її курточка.

— Ну, міряй, — нетерпляче сказала подруга. Леся завагалася, продавщиця послужливо подала курточку. Дівчинка одягла обновку. Подруга охнула заздрісно:

— Як тобі класно!

Леся покрутилася біля дзеркала, милуючись віддзеркаленням.

— Бери, чого стоїш? — квапили її.

Зітхнувши, дівчинка зняла курточку, вийняла гроші, перерахувала. Потім підійшла до прилавка, де стояли зимові хлопчачі чоботи, знову перерахувала гроші. Продавщиця з подругою з подивом дивилися на Лесю. Вибравши пару, покрутивши їх в руці, перевіривши чи теплі, дівчинка з посмішкою сказала:

— Беру, загорніть, будь ласка…

Того ж дня, після обіду Вітя з Лесею вже щосили грались у дворі у сніжки. Сніг кружляв, діти веселилися, а мама стояла біля вікна, плакала і не знала, чи то від щастя, чи то від чого сльози течуть…

Автор: Олена Kоновалова.

Фото – ілюстративне, з відкритих джерел.

Добавить комментарий