Раптом листи від коханого перестали приходити. Телефон був вимкнений, заборонений у військовій частині, його батьки ігнорували запитання про Дімку. Здавалося, зв’язок втрачено

ЦІКАВО

Вони знайомі з самого дитинства. Квартири на одному поверсі. Їхні матері по черзі відпускали одна одну в справах. Різниця в днях народження лише декілька днів, тому не дивно, що діти в один дитячий садок.

– Дімка, ти поганий, – показушно надувала губи дівчина, знаючи, що зараз її заспокоять.

– Свєт, не плач! – починав заспокоювати хлопчик. – Якщо хочеш можеш взяти мого ведмедя, я не хочу грати з ним взагалі.

А сам відходив і краєм ока спостерігав, як його подруга мастила його улюбленого, пухнастого ведмедя джемом. А потім відвертався, щоб не зірватися.

Звичайно, згодом вони стали однокласниками. Їхні батьки не збиралися їх розділяти, до того ж вони й самі стали хорошими друзями.

– Дім той хлопець штовхнув мене, дай йому здачі – категорично заявила Свєтка, дивлячись на хлопчика трохи старшого за них, який випадково штовхнув її.

– Свет, але ти ж сама налетіла на нього, – заперечив Діма, не знаючи що йому робити. І подругу хотів захистити та й хлопець не винуватий. Аргументом для рішучих дій знову ставала надута губка і сумні очі.

Навчання у старших класах для них стало справжньою казкою. Двоє з найяскравіших учнів школи. Красиві, впевнені, завжди влаштовували якісь розваги, відмінники, як не дивно, цілком заслужено. Перерахувати риси можна було б довго. От тільки половинок для них так і не знайшлося. Багато дівчат наполегливо намагалися привернути увагу Дімки – дарма. Хлопці неодноразово залицялися до Світлани – марно. Здавалося, що пари для них не існувало, крім одне одного, але такі думки не затьмарювали голови молодих людей.

Випускний. Неймовірно гарні, дорослий Дмитро і визнана королева всього вечора Світлана. Танцювали тільки одне з одним, пошепки про щось домовилися і нарешті втекли від такого довгоочікуваного балу.

– Дім, а що далі? – трохи розгублено запитувала дівчина, погойдуючи своєю туфелькою в повітрі. Вони просто вирішили разом зустріти перший світанок дорослого життя й залізли на свій улюблений обрив.

– А що далі. Навчання. Тільки більш серйозно. Принаймні ти.

— Як я? А ти?

– Я буду служити в армії.

– А можливо.

– Ні.

Тиша. Здавалося, що ці слова знищили щось хороше, щастя. Дівчина подумки перебирала всі їхні спільні моменти, намагаючись уявити, як вона проживе цілий рік, без нього.

– Я не можу без тебе, – прошепотіла вона.

– Будеш чекати мене? – він якось взяв її за руку інакше, не так, як зазвичай. В той момент стерлися всі межі їхньої дружби.

– Я чекала тебе все своє життя, що мені рік? – попри сльози, Свєта впевненим поглядом дивилася на нього.

– Свєтка. – хлопець більше не знайшов слів. Та й навіщо, вони були вже зайвими.

Пролетіли кілька щасливих тижнів – все як і раніше, але на новому рівні. Раптом з’явилося свідоме шалене кохання, яке було, напевно, ще з дитинства. От і армія.

– Я буду чекати! Діждусь! – говорила крізь сльози Світлані й цілувала коханого.

– Куди ти дінешся. Так довго чекала, ще рік почекаєш.

Поїхав. Здавалося назавжди. Плакала, проводжаючи поглядом автобус. Далі були тільки листи.

“Як ти, кохана? Все ще пам’ятаєш? Все ще цінуєте, як і раніше? Чи можливо? Знаєш, я весь час думаю про тебе.”

“Як і я! Я все пам’ятаю. Знаєш, я тільки одного хочу, щоб ти моє кохання був поряд. Ти все, що мені потрібно.”

Раптом листи від коханого перестали приходити. Телефон був вимкнений, заборонений у військовій частині, його батьки ігнорували запитання про Дімку. Здавалося, зв’язок втрачено.

Сама Світлана не знає, як прожила наступні пів року. Вона не знаходила собі місця, закрилася в собі. Від душі компанії, перетворилася на сіру, похмуру одиначку. Вона жила одним — чекала.

І ось, нарешті, він повернувся.

– Свєт, як ти змінилася – змужнівший Дімка дивився на неї й досі закохано.

– Відчепись, – сказала дівчина, ледь стримуючи сльози.

– Як ти тут жила?

– Ніяк! – відвернулася вона.

– Знайшла нового хлопця собі?

– Йди геть! – лютувала дівчина.

– Отже, ні. Правда?

– Навіщо ти так, навіщо так зі мною? – Світлана вирішила, що їй нема чого втрачати. Й повинна була дізнатися про все.

– Друзі написали про те, що ти знайшла собі іншого. Ні, не думай що я хотів перевірити тебе. Просто вирішив відпустити. Через те, що ти покохала іншого.

– Брехня.

– Тепер я знаю. Зрозумів.

– Ненавиджу.

– Через що? Я хотів зробити якнайкраще. Відпустити.

– Але ж я не збиралася йти.

– Свет, будь ласка, пробач мені! Я не знаю чому повірив у все це, – прошепотів Дімка, обійнявши й поцілувавши її волосся. – Я більше ніколи не відпущу тебе.

– Зачекай. Я не замкнула двері коли вибігла побачивши тебе.

— Звісно почекаю. Ми чекали все своє життя і довгий рік. Що для нас декілька хвилин.

Тепер щасливі. Навіки.

Добавить комментарий