Я їздила скрізь, куди могла, куди радили, де очікувала отримати допомогу… Однак все було марно. Тож ми вирішили взяти дитину з сиротинця.

ПОЛІТИКА-ПОДІЇ УКРАЇНИ

Три роки тому ми з чоловіком переїхали в інший мікрорайон міста, де, продавши нашу двокімнатну квартиру, придбали трикімнатне житло з красивим краєвидом з вікна. Перевезли меблі, все розставили – і влаштували святкову вечерю. Приїхали родичі, забрали від батьків дітей і чудово провели час. Провівши рідних до першої зупинки громадського транспорту, ми з чоловіком поверталися назад.

– Кохана, я зайду в магазин, – мовив він. – А ти почекай тут, або ходімо разом.

– Ні, я поволі піду вперед, а ти наздоженеш, – відповіла я. – Добре?

За матеріалами – Твій Портал.

Увійшовши до під’їзду я раптом почула, як на східцях, що вели до підвалу, хтось плакав. Та так жалісно, що у мене стислося серце.

– Хто тут? – прошепотіла. – Хто це плаче?

На мить плач затих, а тоді людина, яка сиділа внизу на східцях, повернулася до мене і заплакала ще сильніше.

– Не чіпайте мене, – тихо відповіла вона, схлипуючи. – Ідіть собі.

– Ну і як я можу пройти мимо, коли тобі погано? – відповіла я, спускаючись до дівчини. – Якщо ти плачеш – значить, тобі зле, правда?

У відповідь вона лише ствердно кивнула головою і знову зайшлася плачем. Я ж зовсім розгубилася, бо не знала, що говорити, з чого почати нашу розмову.

– Послухай, можливо, ти голодна? – раптом запитала я ні з того ні з сього. – Ходімо до мене…

– Кохана, де ти? – почувся раптом голос чоловіка. – Ти тут?

– Так, – відповіла я. – Тут у дівчинки трапилося щось, запросімо її до нас на вечерю.

Я бачила, якими здивованими очима дивився чоловік то на мене, то на худеньку постать заплаканої дівчини, яка, як на холоднючий вечір пізньої осені, була одягнена явно не по погоді. Було видно, як вона тремтіла чи то від холоду, чи від хвилювання. Однак мій Сашко, дякувати Богу, має гарний характер і розуміє мене, як-то кажуть, з пів слова.

– Звісно, ходи до нас, – мовив він до неї. – Зараз я поставлю чайник і заварю смачний чайок…

За декілька хвилин дівчина сиділа у нас на кухні. Було видно, що їй незручно, коли я, наклавши на тарілку усіляких смаколиків, поставила її перед нею. Однак вона була голодна, тож поволі почала їсти.

– Звідки ти? – запитала я, наливаючи горня чаю. – І як тебе звати? Мабуть, здалеку?

– Ні, – заперечливо хитнула вона головою, і її очі враз наповнилися сльозами. – З третього поверху. Мене… мене батьки прогнали.

І вона знову безутішно схлипувала…


Виявилося, що Юля, а саме так звали доньку наших сусідів, які жили двома поверхами нижче, навчалася в училищі на кондитера. І під час практики в одному з ресторанів міста закрутила стосунки з адміністратором ресторану. А за якийсь час дізналася, що при надії. Коли повідомила новину молодому чоловіку, то він наказав негайно зробити все необхідне і забути про нього.

– Тоді я вирішила поговорити з мамою, – схлипнула дівчина. – Надіялася, що вона мене зрозуміє і придумає щось. Та вона відразу покликала батька, а він, почувши про все, почав галасувати. Обзивав різними словами, сказав, щоб негайно йшла робити те, що радив і батько дитини, і не соромила його сиву голову. Мовляв, старша донька і слухняна, і добра, і заміж вийшла, діток має, а молодша, тобто я, – справжнє випробування для них. Мама подзвонила до знайомого лікаря і домовилася про огляд…

– А ти не хочеш того робити? – перебила її я. – І тому пішла з дому, так?

– Ні, я дуже хочу здихатися цього всього, – заперечила Юля. – Завтра на дванадцяту мама повезе мене. А на ніч батьки прогнали мене з квартири. Мовляв, щоб посиділа на вулиці, подумала про свій вчинок…

…Спершу я навіть не знала, що й сказати. Дівчина пила чай з печивом, а я думала, як побудувати нашу розмову далі. Заглянувши у спальню, побачила, що чоловік спить. Тож, повернувшись назад, повела нашу нічну гостю в дитячу. Наші дітки – п’ятирічна донька і трирічний синочок – тихенько посапували. Приглушене світло нічника м’яко освітлювало кімнату.

– Присядь, – мовила я. – Хочеш, я розповім тобі свою історію? Коли я навчалася в інституті, то думала лише про навчання, ніяких романів, закоханості, побачень. Опісля пішла на роботу і там працювала дуже багато, бо знала, що повинна допомогти батькам, які навчали чотирьох молодших братиків і сестричок. Тож заміж вийшла, коли мені було за тридцять. Коханий чоловік, з якими придбали малосімейку, цікава робота, яка гарно оплачувалася, здавалося, живи й радій. Проте виявилося, що я не можу стати матір’ю

Ти не уявляєш, як важко з цим змиритися. Я їздила скрізь, куди могла, куди радили, де очікувала отримати допомогу… Однак все було марно. Тож ми вирішили взяти дитину з сиротинця. Так у нас з’явилася донька, а через рік трапилося диво: я дізналася, що при надії і подарувала чоловікові ще й сина. І повір, що сьогодні для нас найбільше щастя – це наші діти… Тобі сьогодні дуже важко, бо тебе не підтримали і коханий, і батьки, на розуміння яких ти сподівалася. Але не роби того, що заплановано на завтра. Розумієш, сьогодні ситуація така, а завтра ніхто не знає, якою вона буде… А зроблену помилку буває неможливо виправити…

Тієї ночі ми розмовляли довго-довго. Переважно говорила я і вранці, коли Юля ще спала на дивані, зателефонувала до однієї самотньої жінки, яка жила на околиці міста і постійно нарікала на те, що вона нікому не потрібна. Поговоривши з нею, пояснила ситуацію – і попросила допомоги. За годину чоловік відвіз Юлю до Ольги Степанівни.

А через три місяці я дізналася, що мені пропонують поїхати на рік на стажування за кордоном. Ми вирішили не втрачати можливості, тож я стала збирати речі і вже за тиждень летіла до Мюнхена. Вдень робота, ввечері я поверталася до готелю і спілкувалася з рідними. Моя мама переїхала до нас, аби доглядати за дітьми і виконувати усю хатню роботу. Тож бачилися ми кожного дня, однак спілкування по Скайпу – це одне, а так хотілося обійняти діток, маму, поцілувати чоловіка.

Я частенько відвідувала різні магазини та супермаркети, де під час різноманітних акцій купувала рідним одяг, різні смаколики, іграшки, і все це раз на місяць посилкою відправляла до України. Так минув рік, а за ним, щоправда, вже на Батьківщині, ще один.

Про Юлю я зрідка згадувала, однак номер телефону Ольги Степанівни десь загубився, а поїхати до неї мені все ніяк не виходило.

– Можливо, прогуляємося парком? – запропонував якось чоловік. – Погода чудова, та й діти просяться на атракціони.

– Звісно, – я пригорнулася до нього. – І я теж хочу на каруселі…

Тож в неділю вранці ми поснідали і подалися в парк. Гуляючи алеєю, я раптом відчула, як мене хтось взяв за лікоть. Оглянувшись, побачила молоду, гарно одягнену жінку, а біля неї – маленьку дівчинку з хвилястим волоссям.

– Донечко, завдяки цій тьоті ти живеш, – мовила раптом жінка, і її очі наповнилися сльозами. – Скажи тьоті дякую.

– Дякую тобі, тьотя! – мовило дівча. – Чуєш, тьотя?

– Юлю? – я нарешті впізнала в цій жінці нашу нічну гостю. – Це ти, Юля?

Заплакавши, вона ствердно кивнула головою і крізь сльози розповіла, що Ольга Степанівна прийняла її наче рідну доньку. Залишила жити у себе, а коли Юля стала матір’ю Ксенії, то забирала її до себе.

– Вона ж глядить донечку, поки я на роботі, – розповідала Юля. – А я працюю в шкільній їдальні, вечорами прибираю у приватній стоматологічній клініці. І я… я вас так часто згадую. Ви мали рацію: Ксенія для мене – найбільший скарб у житті. Дякую, що ви тоді не дали мені наробити дурниць.

Автор – Ксенія Фірковська.



Добавить комментарий